не різдвяне

звечорілі, спустошені святом вулиці. на зупинці – трійця пританцьовуючих рівнян. приєднуюся до танцю – мороз сердито розбивається об шкіру. 7 тролейбус – пустий, спокійно-скрипучий. вибираю місце, сідаю.

на вікнах – січневі мастерпіси. розглядаю таємничі вогники рідких машин, що пробігають замаскованим склом. холодно, серце не сховаєш у долоні. кондуктор – молода дівчина у двох светрах. простягає мені гривневий нещасливий квиток почервонілою від морозу рукою. “дякую” – кажу вголос. “мені жаль” – додаю поглядом.

сьогодні різдво. молода дівчина у двох светрах кормить своїх дітей сама. про це тролейбус дізнається за декілька хвилин, коли група чоловіків у воєнній формі відмовляється платити за проїзд. у неї в очах – виплакані пустелі – “оплатіть проїзд, це моя робота.” “на хіба вам конфлікт 7 січня?” – кидає докірливо один з “чоловіків” і вона втомлено здається.

моя зупинка незграбно обіймає мене колючим вітром. під стіною, біля аптеки – безхатній кращий друг людини. присідаю поруч, виймаю руку зі в’язаного тепла, торкаюся змерзлої шерсті. “вибач” – кажу йому і біль застигає на щоках мініатюрним голольодом. а його раз у раз б’є морозним током. здригається, не підіймає голови.

вчора у києві вмерло чотири безхатченка. цією новиною мене зустрічає дідусь, коли я врешті-решт добігла до дому і швидко цьомнувши його домашню щоку, закуталася у теплий коцик. подає мені гарячий чай, а з очей у мене – гарячі сльози. на серці також мінус двадцять.

до бабусі викликають швидку. двічі. сідаю біля ліжка, цілую її ніжну шкіру на руках. притуляюся щокою, намагаюся закарбувати цей момент на морозному склі, що вибиває ритм у грудях. тук-тук. тук-тук. тук-тук.

скажи, зима з’явилася тому, що нам захотілося бути богами?

 

 

 

не образа, а сум

між світами формується холод.

як назвати той голод,

той голод,

що людей колисає під снігом?

що невпевненим,

певне що, сміхом

поховає душевність під льоди,

під замріяні темні підводи.

заколисана кригою тиші,

опускається нижче, все нижче

наша мова безслівно-беззвучна –

та, що холодом зим нерозлучна.

автор: тетяна дятлик

 

 

 

він зве його сонце

і золотом місяць соромиться в хмари,
збирає в отари, отари – в примари.

малює пшеницею колір волосся –
а може здалося, це просто колосся.

а може він тихо чекає знайомця –
він зве його сонце, він зве його – сонце.

бідніє на зорі світанками небо.
послухай, placebo, ти так мені треба.

автор: таня дятлик