Symphony of Paradoxes

RSS
Мар
30

Dead Man

He died two days before my very first day of life. Instead of two eyes he had two blue bottomless lakes, each of them hiding its own tamed sun. He never had enough, as long as he had a tiny black hole inside of his heart, which made him feel eternal hunger. That’s why he was dying. He was almost 87 when I heard his tired whisper: «Ah, I am so hungry».

I wish I could hold his hand and kiss his old cheek, but I wasn’t born yet.

There was a fly on the wall. He knew.

He had seen so many things in this life, but he never found the most important thing. Something he had missed in his lifetime. He had his own house, but he never had a home. He wrote thousand of stories but he never wrote a book, his own book. He used to touch soft and beautiful skin. He used to observe falling stars in the night. But he never knew how to talk without words, and he never had his own constellation in the sky.

By that time his walls were covered with flies. They made him even more tired. He deeply breathed in and out — «Bye». «Bye» — I whispered, watching him leaving. His eyes became young for a moment- «Who’s there?» Me.

He died when he was almost 87.

Two days later, on the 24th of March, I was born into this restless world.

Янв
24

the sound of silence

i saw them on wednesday, in a small coffee shop hiding at the very corner of this street.

i saw two empty cups with read over worlds at their lips.  i saw two young burning flames out of one spring sparkle.

i saw silence — those dead words, falling on the floor. they were meant to be never born. they were meant to get never lost in the noise of these interwoven thoughts.

people talking without speaking.
people hearing without listening.

i saw eyes — oceans, full of hidden marianna trenches, covered by winter’s ice of eternity. never is too long for two. forever is potentially lethal for one.

i saw them on wednesday — the day which broke all clocks in the world.

the day which made them quiet time-travelers, persistent wall-breakers, finite lovers of infinite beauty.

the day i learned the touch of silence with my skin.

 

i saw two.

Янв
07

не різдвяне

звечорілі, спустошені святом вулиці. на зупинці — трійця пританцьовуючих рівнян. приєднуюся до танцю — мороз сердито розбивається об шкіру. 7 тролейбус — пустий, спокійно-скрипучий. вибираю місце, сідаю.

на вікнах — січневі мастерпіси. розглядаю таємничі вогники рідких машин, що пробігають замаскованим склом. холодно, серце не сховаєш у долоні. кондуктор — молода дівчина у двох светрах. простягає мені гривневий нещасливий квиток почервонілою від морозу рукою. «дякую» — кажу вголос. «мені жаль» — додаю поглядом.

сьогодні різдво. молода дівчина у двох светрах кормить своїх дітей сама. про це тролейбус дізнається за декілька хвилин, коли група чоловіків у воєнній формі відмовляється платити за проїзд. у неї в очах — виплакані пустелі — «оплатіть проїзд, це моя робота.» «на хіба вам конфлікт 7 січня?» — кидає докірливо один з «чоловіків» і вона втомлено здається.

моя зупинка незграбно обіймає мене колючим вітром. під стіною, біля аптеки — безхатній кращий друг людини. присідаю поруч, виймаю руку зі в’язаного тепла, торкаюся змерзлої шерсті. «вибач» — кажу йому і біль застигає на щоках мініатюрним голольодом. а його раз у раз б’є морозним током. здригається, не підіймає голови.

вчора у києві вмерло чотири безхатченка. цією новиною мене зустрічає дідусь, коли я врешті-решт добігла до дому і швидко цьомнувши його домашню щоку, закуталася у теплий коцик. подає мені гарячий чай, а з очей у мене — гарячі сльози. на серці також мінус двадцять.

до бабусі викликають швидку. двічі. сідаю біля ліжка, цілую її ніжну шкіру на руках. притуляюся щокою, намагаюся закарбувати цей момент на морозному склі, що вибиває ритм у грудях. тук-тук. тук-тук. тук-тук.

скажи, зима з’явилася тому, що нам захотілося бути богами?